Рецептори і органи чуття. Рецептори організму поділяються на зовнішні і внутрішні. Зовнішні рецептори сприймають подразнення, які діють на організм ззовні (рецептори шкіри, ока, вуха, язика і носової порожнини). Внутрішні рецептори сприймають подразнення, що виникають в органах тіла (рецептори серця, легень , кишечника, м’язів).
Значення рецепторів дуже велике. Збудження, що виникає в них, надходить у кору півкуль і сигналізує про всі зміни, які відбуваються в організмі і в зовнішньому середовищі. Це збудження є причиною діяльності різних органів. В деяких випадках збудження, дійшовши до центральної нервової системи, викликає гальмування, яке припиняє або ослаблює діяльність того чи іншого органа.
Під впливом деяких подразників виникає дуже незначний процес збудження, який не може викликати рефлекс. Проте постійно виникаючі хвилі слабкого збудження не лишаються байдужими для організму. Вони підтримують збудливість центральної нервової системи на певному рівні. Якщо собаку позбавити всіх його зовнішніх рецепторів (в органах слуху, зору і т. д.), тобто припинити надходження в головний мозок збудження, то тварина впадає в стан постійного сну. Вона прокидається тільки від почуття голоду і при потребі спорожнити кишечник або сечовий міхур.
Специфічність рецепторів. Важливою особливістю рецепторів є їх специфічність, тобто здатність збуджуватися лише від дії строго певного подразника. Так, наприклад, рецептори ока збуджуються світлом, рецептори вуха — звуком.
У деяких випадках рецептори можуть збуджуватися і не властивими їм подразниками, але відчуття зберігають свою специфічність. Так, наприклад, механічне подразнення рецепторів ока при ушибі голови викликає світлове відчуття («іскри посипалися з очей»). Але для того щоб таке відчуття виникло, удар має бути, досить сильним. Чутливість же ока до специфічного подразника настільки велика, що людина розрізняє в темряві світло свічки, яка знаходиться за 2 км від неї.
Відчуття, що викликаються неспецифічними подразниками, не можуть створити неправильного уявлення про предмет. Це пояснюється тим, що всяке відчуття, одержуване від подразнення одного органа чуття, перевіряється іншими органами. Так, наприклад, причини, з яких «іскри посипалися з очей», встановлюються на підставі не тільки світлових відчуттів, враховуються і больові відчуття, викликані подразненням рецепторів шкіри, та звукові, які сприймаються рецепторами вуха при ударі. Людина, яка дістала удар по голові, ніколи не скаже, що бачила багаття, яке розсипало іскри.
Вчення І. П. Павлова про аналізатори. Одні подразники (наприклад, механічні) сприймаються одними рецепторами (шкірними), інші (наприклад, звукові) — іншими (слуховими). Отже, при сприйманні подразнень відбувається їх розрізняння, тобто аналіз. Процес збудження, що виник у рецепторах, проводиться по нервових волокнах в ту чи іншу зону кори півкуль. Тут відбувається тонше розрізняння подразнень; за цими подразненнями визначається, наприклад, форма і твердість предмета, характер його поверхні і т. д.
Органи, які забезпечують сприймання і розрізняння подразнень, І. П. Павлов назвав аналізаторами. Кожний аналізатор складається з трьох частин: периферичної, середньої і центральної. Периферична частина складається з рецепторів, що сприймають подразнення. Середня частина аналізатора, яка називається також провідниковою,— це чутливий нерв, який проводить збудження, що виникло в рецепторах. Центральну частину утворює та чи інша зона кори великих півкуль мозку. Так, наприклад, зоровий аналізатор складається з зорових рецепторів, що містяться в оці , зорового нерва і зорової зони кори півкуль.
Мозкову кору І. П. Павлов розглядав як величезну аналізаторну поверхню, яка постійно розпізнає подразнення, що діють на внутрішні і зовнішні рецептори. Результатом цієї аналізаторної діяльності кори є відповіді (рефлекси) організму на одержані подразнення.